неділя, 4 серпня 2013 р.

Геній української сцени: Марія Заньковецька


Заньковецька (Адасовська) Марія Костянтинівна (4 серпня 1854 - 4 жовтня 1934) - велика українська актриса, першою в Україні удостоєна звання народної артистки республіки (1922).

Народилася у старій дворянській сім'ї в с.Заньках тепер Ніжинського району Чернігівської області. Освіту одержала в приватному пансіонаті в Чернігові. З юних років виступала в аматорських виставах і концертах. Замість вступу у консерваторію дружина артилерійського офіцера Хлистова, Марія Костянтинівна, переїхала у Бендери (Бесарабія), куди було переведено на службу її чоловіка. Там вона познайомилася з Миколою Тобілевичем (пізніше Садовський), жадібно вивчала українську та світову літературу, готувала себе до омріяних з дитинства виступів на сцені. Не зважаючи на категоричну заборону батьків та чоловіка виступати на сцені, Марія рвалася до неї. Для цього довелося залишити родину та розлучитися з чоловіком.
Під керівництвом Марка Кропивницького невтомно працювала над удосконаленим своєї акторської майстерності, засвоювала творчий метод свого великого учителя. Історична подія у її житті відбулася 27 жовтня 1882 року на сцені Єлизаветградського театру в ролі Наталки ("Наталка Полтавка") у трупі Кропивницького.
Із інтерв'ю кореспонденту однієї з газет, даного у Єлизаветграді у 1914 році. "Мій дебют на українській сцені був у Єлизаветграді… Я виступила в "Наталці Полтавці. Я хвилювалася у першій дії, не чула свого голосу, коли співала "Віють вітри". За кулісами я від хвилювання впала і пам'ятаю, як заметушилися усі навколо мене, Михалча (лікар) підніс мені краплі, Карпенко-Карий - вина. У другій дії я вже оволоділа собою і твердо вела свою роль".
Іван Козловський, народний артист СРСР. "Визначення "видатна артистка" для Марії Костянтинівни Заньковецької не точне. Хто бачив її, хто мав щастя знатися з нею, сприймали її як світлий геній справжнього народного мистецтва".
Під час московських гастролей у 1912 році Марію Заньковецьку бачив Лев Толстой у ролі Олени з драми Марка Кропивницького "Глитай, або ж Павук". Письменник був так захоплений грою акторки, що попросив її подарувати йому червону хустку з своїх плечей. Видатний майстер пера високо цінував творчість Заньковецької і шанобливо ставився до неї як до справжнього майстра сцени.
Петро Чайковський, перебуваючи в Одесі, виступив як диригент у постановці своєї опери "Пікова дама". Після вистави Марія Заньковецька з групою українських акторів вітала геніального композитора й подарувала йому вінок із живих квітів з написом на стрічці: "Смертні - безсмертному". Невдовзі Чайковський дивився виставу "Безталанна" Івана Карпенка-Карого, де роль Софії виконувала Марія Костянтинівна. Композитор вийшов на сцену й урочисто підніс актрисі вінок, на якому були такі слова: "М.К.Заньковецькій - безсмертній від смертного".
Із інтерв'ю Марії Заньковецької: "для мене і моїх сучасниць театр перш за все і після всього - храм… Я не можу грати те, чого не розуміє серце…"
Костянтин Станіславський, актор, режисер, теоретик театру, народний артист СРСР. "Зроблене нею свідчить про величезний талант. А головне - все своє, від початку до кінця… Талант винятковий, свій, національний. Я сказав би - істинно народний".
Із інтерв'ю Марії Заньковецької: Всією душею люблю я народ свій і його драму"…
Тарас Гунчак, американський історик. "Справжньою окрасою української сцени була Марія Заньковецька. Коли їй запропонували блискучу кар'єру в Росії, вона відповіла, що Україна надто бідна, щоб її покинути. Ця відповідь не випадкова: Заньковецька була свідома українка."
Симон Петлюра, голова уряду і Директорії УНР у 1919 році. Заньковецька - "артистичний символ цього героя, сценічне втілення тих наук, які доводиться зазнавати українській нації в образі жінки. Її скарги на мачуху-долю, її сльози і часами розпач страшенний і, нарешті, надія на щастя, на те, що із сліз повиростають квітки запашні вільного гармонійного життя нашої нації, що все нагадує наші національні муки і наші надії".
Дійсно, актриса прагнула свої "ніжні створіння" перетворити в героїчні характери. Це прагнення виявляє її особистість як людини, що зуміла подолати перешкоди родинних заборон театру, відмови від неї батька, неможливості одружитись з коханою людиною. Якби воля до боротьби не була властива актрисі, то її чудові дані так лишились би нікому не відомими. А ця тендітна, хвороблива, слабка жінка зуміла віддати свій талант театру, утвередженню гуманної ідеї - людина повинна боротись за свою свободу і щастя, не хилитися під ударами долі. Протест особистості був навіть у таких її страдниць, як Харитина в "Наймичці", Олена в "Глитаї", Софія в "Безталанній". Актриса не могла не наділити їх своєю силою волі, яка виявляє потенціальні можливості людини. М.Заньковецька повністю відповідає формулі, якою К.Станіславський визначає талант: "Талант - це щаслива комбінація багатьох творчих здібностей людини в сполученні з творчою волею".
Із інтерв'ю Марії Заньковецької. "Ви питаєте, чи переживаю я, коли виходжу на сцену. Хіба можна передати ці умови. Скажу тільки, що скільки я б не грала, обов'язково нестерпне світло рампи, що б'є в очі, одночасно боляче б'є по моїх нервах: мить, і я вся холодію. Але це тільки коротка мить. Далі я "входжу в роль" і зовсім забуваю, що театр загадковий сфінкс, ім'я якому публіка".
Максим Рильський дуже влучно відзначив, що ювілейні дати життя Заньковецької і нового українського театру збігаються. Тож і недавнє 120-річчя театру корифеїв було воднораз і 120-річчя загадки магії таланту зірки цього театру Марії Заньковецької.
Заньковецька віддано служила рідному народу засобами акторського мистецтва, все своє життя боролася за соціально значимий репертуар. А робити це у царській Росії було нелегко і непросто.
Із інтерв'ю Марії Заньковецької. Не можу не сумувати про збіднення української драматургії. Звичні докори театральної критики б'ють майже повз ціль, тому що це явище в значній мірі треба віднести на рахунок цензурних утисків. Автор дає прекрасну річ. Я аплодую. Ось роль - думаю. І радію. Але олівець цензора пройшовся по п'єсі. І майже немає ролі, немає п'єси!"
До останніх років життя видатна актриса цікавилася драматургією і розвитком театру, жила його інтересами, раділа з успіхів. Її квартира у Києві по вулиці Червоноармійській,121 (тепер там облаштовано меморіальний музей Заньковецької) була своєрідним університетом мистецтв. За порадами до неї часто приходили Панас Саксаганський, Іван Мар'яненко, Оксана Петрусенко, Гнат Юра, Наталія Ужвій. Особливо часто бував Іван Козловський. Вечорами між ними відбувалися довгі задушевні розмови, які завжди закінчувалися піснею.
15 грудня 1922 року театральна громадськість Києва відзначала 40-річчя сценічної діяльності Марії Заньковецької. Урочистості проходили у театрі, якому до цієї дати було присвоєно ім'я Заньковецької, а самій актрисі - звання народної артистки республіки, першій в Україні. Того дня Марія Костянтинівна останній раз виступила на сцені у ролі, з якою чотири десятиліття тому дебютувала у Єлизаветграді і неперевершений образ якої творила вподовж усього свого театрального життя - нев'янучої Наталки Полтавки.
Всеволод Чаговець, театральний критик, публіцист. "На прощальному ювілейному спектаклі Марії Костянтинівни Заньковецької в 1922 році серед численних делегацій і привітань величезне враження справило привітання, яке виголосив ветхий старик, що прибув здалека.
- Чи пам'ятаєте ви, наша улюблена Маріє Костянтинівно, як багато років тому ви виїздили до нас і як після безсмертної "Наймички" ми випрягли з брички коней, і самі запряглись замість коней, і довезли вас від театру аж на вокзал… Так отож я і єсть той коник! (Бучні оплески). Прийміть же, наше ясне зоре, глибоку подяку від "коника", якому ваш геній озарив усе його життя - до сього дня, і озарятиме і надалі, до могили…"
Максим Рильський, поет, театрознавець
"Вогнем, жагою, пориванням
Вона серця палила всім;
Страждання граючи, стражданням
Сама була вона живим.
І руки Чехова й Толстого
Благословляли їй дорогу,
І Мирний голову клонив
Благоговійно перед нею,
І Лисенко її любив
Співучо-ніжною душею…"
Не стало генія української сцени 4 жовтня 1934 року. Поховали її на Байковому кладовищі поряд з соратником по сцені і чоловіком Миколою Садовським. Столиця не забуває видатну акторку. На відзнаку десятих роковин від дня смерті Заньковецької її іменем назвали одну з вулиць у центрі міста, а у 1974 році у Першотравневому парку їй встановлено паркову скульптуру із бронзи і граніту. З 1960 року у Києві діє меморіальний музей М.Заньковецької. Наше місто у цьому плані набагато скромніше. Стандартна меморіальна дошка на приміщенні театру - то і все вшанування акторки, чий сценічний шлях розпочинався у місті над сивим Інгулом.



--------------------------------
Джерело:
http://www.region.in.ua

Немає коментарів:

Дописати коментар